Христос Народився!
Дорогі мої Ближчі і дальші Земляки
- у Кутисках, у Печірні і в Ланівцях, загалом – у Лановецькому р-ні, де, зокрема і передусім, - Родина Кравчуків, працівники Районної Бібліотеки, Керівництво району, працівники Райелектромережі;
у Підволочиському р-ні в с. Гнилиці Ілля Стахурський з родиною, в Новому Селі – Ганна Кичук;
у Тернополі – дружні віддавна працівники Держархіву і газет «Вільне життя» та «Свободи», Керівництво і викладацький та студентський колектив Вищої Духовної семінарії ім.. Патріарха Йосифа Сліпого, зокрема – Кир Василій, оо. Іван Римар та Михайло Пастух, колектив фізиків Терн. р-ну з очільником М.А.Шемелею; видавництво «Богдан»;
у Львові – колектив Льв./Астрон./Обсерваторії, також – група Наук. Тов. ім. Т. Шевченка, до якого маю честь належати (це єдине - «омріяне з дитинства»);
у Києві - колектив ГАО на чолі з акад. Я. Яцківим, зокрема - співредактор «Астрон./Енциклопед./ Словника» А. Корсунь;
в Одесі – увесь колектив АО та кафедри астрономії; особлива вдячність за те, що у 1991 р,, коли вся видавнича справа розвалювалася, одесити збирали кошти на реалізацію перевидання «Открытия Вселенной» (виявилося безнадійним через гіперінфляцію).
І, річ ясна, тут, в Ів.Фр., який я зразу назвав «це мій Прінстон»; і за час тут роботи мені вдалося написати більшість своїх книжок (щоправда, найефективніше – під час літніх відпусток, остання «як у людей» була в мене у 1966 р.). Це – газета «Галичина», газета і видавництво «Нова зоря», колектив нашої тут кафедри й «уся служба» Університету.
Упродовж років я отримував від багатьох із Вас поздоровлення і добрі побажання. Але здебільшого не відповідав на них. Винен. «Але!». Бо - я аж до звалювання з ніг «займався «шліфуванням» текстів - зокрема тих, які вважав необхідними для формування світогляду української дитини. Але - ні від кого не почув оте «Чим тобі допомогти?». Не грішми! А словом - підтримкою (публічною), маленькою реплікою в якійсь газеті - щоб «донести мною формульоване» до дітей… «Щоб вони ставали гідними українцями…».
Бо ж було - «при становленні Держави»: у нас, за словами дочки Ліни Костенко Оксани, щороку (в тодішній армії, не на фронтах!) убивали 300 і закінчували життя самогубством ще 200 юнаків. Почувши це по радіо, я і став «попівським підспівувачем» і, як сказав один, аж «ганьбою української нації», бо «десь там побачив бога і продався за шмат гнилої ковбаси, далі взагалі жах: «купленої за жидівські доляри».. Не всі так думали, але було (!) – відтоді і донині – ледве не стопроцентне замовчування «усього мого», почавши від брошури «Вчені знаходять Бога». Я ж її (згодом і дещо інше своє) висилав кільком Міністрам оборони, також Прем’єрам, Міністрам освіти. НУЛЬ уваги завжди!. «А як могло бути інакше, якщо до влади рвалися грабіжники і навіть убивці (див. книжку «Хто з’їв моє м’ясо?» Л. Танюка)…
Я, мабуть, зробив, що міг: оригінальних назв книжечок 64, з перевиданнями їх 96, 14 із них – російською, одна – англійською, інша – французькою. Для хлопчини з села (який у 5-му, 6-му і 9-му класах вчився по півроку, в 10-му не був жодного дня, на Атестат здав екстерном) це аж забагато… «Видряпався» аж до того, що Американський Біографічний Інститут найменував мене «Видатним мислителем початку ХХІ століття», а Папа Римський до мого 80-річчя передав «Особливе апостольське благословення». Один же киянин, добра душа, сказав навіть, що я створив Астрономічний Кобзар України …
А все ж я тут наче і не був потрібним. Бо в нас «і з Прокопом кипить окріп, і без Прокопа кипить окріп». Я чув це змалку, і тому в розпач не падав… До того ж упродовж років мав іншу проблему – каверну 3х4 см під лівою ключицею, поборюючи («сануючи») яку - пробув три роки у туб закладах, де й дописав «хвіст» своєї кандидатської дисертації, а, через 10 років - весь текст докторської (чим я таки горджуся). Тоді то я загартувався й укріпив свою віру в Творця. І Його рука вела мене упродовж років і привела аж до 83-го року життя… Тож, услід за Іваном Золотоустим, кажу: слава Богу за все!
31.01.2016.
Щиро Ваш І.Климишин
Буває оте РS - «Пост Скриптум»: « написав і ще додав». У мене може бути таке.
Ріс я у простій селянській хаті, в якій відбувалися співанки церковного хору. І якщо я на цій землі чогось вартий, то завдяки цьому хоровому співу.. «Душу мою, відтоді і дотепер», підіймає уверх хорова пісня (у грудні-січні ще й колядки). «У нас» же тепер є «наче аж дике» нерозуміння її мобілізаційної сили. А сказав же Павло Тичина: «без хорової пісні в Україні революції не зробиш». Вона ж нам тепер «до зарізу» потрібна, ота духовна революція.
Мабуть, я повинен би сказати щось істотне тим, кому нині 17… Адже відповіді на багато питань я шукав упродовж десятка років. Бо не зразу знайшов оте св. Василія Великого: «Людина – це звір, якому звелено піднятися до неба». Тобто – щоденно робити зусилля для свого духовного росту, повиснувши - наче акробат на незримому канаті - між небом (куди змагає наш дух) і землею (сюди тягне тіло). І - головний висновок: біймося впасти у трикутник духовної смерті, вершинами якого є три знані всім похмурі постаті – Каїн, Юда і Пилат! Не ставаймо убивцем свого брата (а вбити можна не лише тіло, а й, що важливіше, його душу - своїм егоїзмом, цинізмом, захланністю, зрештою - байдужістю). Не зраджуймо свого ближнього у важкі для нього часи (навіть у якійсь дріб’язковій розмові із третьою особою - а це може статися ледве не щодня). Та, може, найголовніше: не ставаймо співучасником розп’яття свого ближнього (фізичного чи морального), не заохочуймо своєю мовчанкою до примноження зла навколо себе!
Висновок у мене був таким: ми, кожен з нас, має (мусить!) здавати екзамен на гідність. Перед нашими найближчими, перед культурною спільнотою, в яку закинув нас Творець, але передусім - перед Ним. Звичайно, це – надважка вимога, бо ж усі ми спотикаємося, грішимо. Але - є Він, Той, Хто каже: «Якщо ти й згрішила, слабка людино, - покайся! І Я твій гріх візьму на Себе. Ти ж, духовно зміцнюючись, не зупиняйся, а підіймайся вгору – до свого Творця».
Для багатьох «пекучим і на роки» є питання: «а де гарантія того, що Він, Бог, є?» Конан Дойль відповів, напевне, – найдоступніше: « Та гляньте на квітку, на її красу! Хіба краса потрібна природі, якщо вона сліпо-глухо-німа?»..
До цього висновку веде вдумливе читання окремих розділів сучасної біології. Бо: де зберігається і як реалізовується «архітектурний план» побудови організму – цілого та його окремих систем? «Хто, де і як» визначає – бути цій клітині гемоглобіном чи кератином та як блокується вся інша інформація, яка - «зашифрована, закодована» - в ДНК у кожній клітині! Міркування біолога Стівена Мейєра (США) таке: «Коли ми маємо справу з біологією століття інформації, виникає й міцнішає розуміння того, що молекула ДНК є реальним доказом розуму.. Це те, що може бути поясненим лише за допомогою уявлень про розумний задум… Нам невідомі природні причини появи інформації. Цей процес не можна пояснити з матеріалістичної точки зору». Логічно?! ..
В усвідомленні «усього у Світі» дуже допомагає аналіз числа варіантів W, які Природа («якщо Творця нема») мала би «всліпу» перебрати, щоб отримати, наприклад, той чи інший білок із 20 (з наявних 200!) амінокислот (АК). Його знаходять за формулою W = mN, де m – число «літер в алфавіті», N – їх кількість у заданому «тексті». Я назвав це «задачею Й.Шкловського». У книжці «Вселенная, жизнь, разум» (перше її видання у - 1962 р.) він поставив питання: за скільки років мавпа, тарабанячи (всліпу ж!) по клавіатурі друкарської машинки, «відтворить 66-й сонет Шекспіра». В україномовному, з комою і паузою, маємо m =35, знаків у 12-тьох рядках цього сонета N= 440. То ж W = 35440 = 10679 . І відповідь: вдаряючи по 10 разів щосекунди, мавпа «отримає бажаний результат за 1 й 671 нуль за нею років».
Такою ж фантастичною буде і кількість варіантів при «монтуванні Природою всліпу» навіть найпростішої молекули білка зі ста амінокислот (в молекулі гемоглобіну їх 574): тут m=20, N= 100: W=20100 = 10130. А що кожна АК – це в середньому 20 атомів, то, отже, – для побудови усього лише одної найпростішої молекули білка Природі потрібно 10131 - «1 і 131 нуль за нею» атомів. У найближчому ж, спостережуваному Всесвіті є близько 200 мільярдів галактик, у кожній - до 200 мільярдів зір. А кожна зоря – «орієнтовно як Сонце», тут усього лише 1057 атомів. Так отримуємо «число Еддінгтона»: у близькій до нас (спостережуваній телескопами з діаметрами дзеркал до 5 м) частині Всесвіту число атомів сягає величини «усього» 1080. Висновок очевидний: не має сліпо-глухо-німа Природа можливості «змонтувати» хоча б одну найпростішу молекулу білка (не кажучи вже про необхідність «транспортування» певного атома з відстані далекої галактики..).
Ще фантастичнішою є ситуація з «монтуванням» молекули ДНК, для якої m = 4 (бо йдеться про чотири «літери генетичного алфавіту» - А,Г,Т і Ц, якими, по три літери, шифруються згадані вище 20 АК). Число пар нуклеотидів (як окремих складних ланок) сягає в молекулі ДНК N = (8 -10) мільярдів. Число ж варіантів – одиниця і до шести мільярдів нулів за нею!! Тут – жахаюча складність при її дивовижній, осмисленій (інакше не скажеш) організованості!
Тож визнаймо мудрість сказаного англійським астрономом Фредом Хойлом (1915 – 2001): «Та не мучилася Природа всліпу, бо від початку Надінтелект, Творець дав їй програму», за якою і з’явилося життя на нашій планеті.
Про конструктивну роль релігії у житті окремої людини і людських спільнот за останні два десятиліття сказано багато. Конкретно ми в Україні «на власній шкірі» переконалися у великій правді хоча б ось цих слів грека Платона : «Незнання Бога є для держави найбільшим лихом…», француза Вольтера: «Атеїзм є дуже небезпечним чудовиськом в руках тих, хто управляє…» і єврея Айнштайна: «Людство без релігії перебувало б у варварському стані свого розвитку»…
Ситуацію, яка склалася в нас у «після радянський час», сприймаємо і переживаємо з розпачем та огидою. Чи не більшість чиновників усіх рангів, не маючи й крихти сорому (бо ж виховані на лозунгах «войовничого безбожництва»), зразу ж розпочала грабунок усього, що потрапляє під руки. Це описане - стисло і, на жаль, про надто короткий проміжок часу - у книжці Леся Танюка «Хто з’їв моє м’ясо?» (1994 р.). І – велика біда в тому, що тим же, мабуть, хворіє чи не дотепер і певна частина нашої інтелігенції. А вона ж, за визначенням німецького філософа Й.Фіхте (+ 1814 р.), є сіллю землі! Американець же Генрі Торо (+1862 р.) сказав: «Справжні люди слугують своїй Вітчизні своєю совістю». Це і для нас??
З ніби й дріб’язкового (порівняно з Вічністю) в мене залишаються незбагненними декілька питань. Як ось, чому то ніхто не висловив нам дотепер співчуття від того, що в роки до 91-го в українській нібито державі, яка є аж членом-засновником ООН, у п’яти обласних центрах не було жодної української школи: в Донецьку, Луганську, Чернігові, Миколаєві, Симферополі. В деяких інших ситуація була «майже такою»: у Запоріжжі у.- 1 рос. - 95, Одесі – у.- 3, р.- 90, Харкові - у – 2, р.-156, в Києві: у – 34, р. – 152 «і т.д.». Так же гнітючим було співвідношення періодики, і виданих книг. За даними 5-го телеканалу навіть на 30.12.2012 р.: росмовних - 60% газет, 83% журналів, 88% книг –– хто із «донбасівців» нам, «українцям в Україні» поспівчував?..
… Про ті огидні теревені, нібито українська мова ледве не придумана поляками чи австрійцями 150 років тому, згадуймо за чаркою, читаючи хоча б книжку В.Белинського «Открытие Великороссии» (К., 2004). Бо знаємо: наша мова давня-прадавня. Але тут – не до чванства, а натяк на обов’язок перед Творцем: нам дано співучу мову, лагідний характер, тверезий по при все розум - то ж будьмо гідними Його дітьми!
… Ріже вухо оте обзивання ледве не всіх нас «фашистами». Бо ж, є діти-внуки тих, кого вбили «у західній Україні» - учителів, лікарів, які приїхали сюди «зі сходу». Але (!) майже не згадують про те, що на цій території вже з середини 43-го року з’явилися групи «псевдобандерівців», завданням яких і було - убивати, під іменем вояків УПА, усіх - крім перших секретарів райкомів і начальників міліції, тероризувати населення, особливо - «приїжджих». Таких груп тут було чи не 176 (!). Детально про це розповів проф. В. Сергійчук у кн. «Тавруючи визвольний прапор» (К., 2006).
Також - мало усвідомлене: християнство поступово «йшло» на наші землі таки з часів Андрія Первозванного! І вже, зокрема, за 120 років «до Володимира», Панноніївська митрополія св. Мефодія простягалася аж до Луцька (див. книжку з Г.Кичук «До зір – через терня»: с. 181, 268, 270, 298, там є посилання на джерела). І князь Аскольд уже був християнином!
І ще. «Стали модними» повсюдні розмови про спільне святкування Пасхи усіма християнами. З моєї ж невеличкої брошури «Про наші календарно-пасхальні проблеми» «видно»: нам поки що доречніше говорити про легше - про спільне святкування Різдва. Бо ж на це вже перейшли 11 з 15 Православних Церков. Так, «ті 11 хочуть зробити другий крок до єднання..». Але ж «ми» - одні з тих 4-х, які усе ще не перейшли на спільне святкування нерухомих свят! Бо що? Бо при збереженні старої «александрійської пасхалії» - правил, за якими обчислюють дату Пасхи (в нас - дотепер), в середньому один раз за 9 років не буває посту Петрівки. То ж - «гріх був би страшний: як же без цього посту!». Але ж, але!! Цей піст запроваджено в Константинополі лише (аж!!) у 1166 р… Гляньте в Інтернет хоча б у російські церковні джерела!!
То ж і тут «благоухає чимсь зовсім іншим» – політикою…
Інтернет-адреса добірки близько 20 моїх книжок така:http://nebozvid.blogspot.com/, також www.library.t.ua і www.lib. if.ua . Дуже рекомендую стягнути з Інтернету книгу Тихомира Димитрова: «Вони вірували в Бога: 50 Нобелівських лауреатів та інші великі вчені».
Принагідно прошу пробачення в «Галичини». В минулому році я не дав Вам свою «репліку» до ювілею Кир Андрея Шептицького. Але ж, гляньте: у книжці «До зір – через терня» я, «волинянин», висловив свою до Нього найглибшу повагу. На питання: « Хто для вас є найбільшим духовним авторитетом?» я відповів: «Безперечно, Андрей Шептицький,.» (с.181). Далі (с. 277) я зазначив: «Всі надходження з парафій було витрачено на побудову Національного музею, на розбудову лікарень, сирітських будинків і шкіл, на друкування книг – все для своєї пастви, для свого народу».
Звичайно, я міг використати написане Василем Іванишиним у кн. «Українська Церква і процес національного відродження» (Дрогобич, 1990 р.): «..його поява в лоні греко-католицької церкви була сенсаційною, а жертовність його кроку – безсумнівною.., з поляка він став українцем..» (с. 55) . І далі про найголовніші напрями його зусиль: 1) Його релігійно- церковна діяльність рішучого реформатора оздоровила і зміцнила греко-католицьку церкву..; 2) Його соціально-економічні заходи відповідали інтересам народу…; 3) Його культурно--просвітницька діяльність була скерована на піднесення моралі й духовності народу…; 4) Його політична діяльність з самого початку мала виразне українське державотворче спрямування …».
Але «склалося»: торік я шліфував текст брошури «Формула Творця крізь призму теореми Гьоделя». «І що?» Ну, наша фіз.-мат. інтелігенція – від Чопа до Сум – мене ігнорує як «комусь там підспівувача» - до того я вже звик. Але щодо «Формули», яку було передано «багатьом», я все ж сподівався почути: «це варте уваги, докладемо зусиль, щоб ця маленька брошура потрапила у школи, бо ж, зокрема, занадто багато самогубств серед підлітків…». Цього не сталося … Наче повсюдно відгукується оте визначення щодо мене з книжки одного автора «І це відродження?»: «Іван Климишин – ганьба української нації» («бо десь там у галактиці побачив Бога»). Тому й не міг я – саме у ці дні - наче «поновлювати свій авторитет іменем Кир Андрея»...
Інтернет-адреса добірки близько 20 моїх книжок така:http://nebozvid.blogspot.com/, також www.library.t.ua і www.lib. if.ua .
Дуже рекомендую Читачам «Галичини» стягнути з Інтернету книгу Тихомира Димитрова: «Вони вірували в Бога: 50 Нобелівських лауреатів та інші великі вчені».
